Сьогодні всі писатимуть підсумки року, що минає і про те, який він був вдалий та гарний. Для нас же, а особливо для Андрія, це рік втрати ДРУГА... рік переоцінки поглядів та ставлення до людей... Коли помирає така світла людина, як Тарас, то в голові крутиться мільйони думок: "Чому? Чому так сталось? І що не зробив я, щоб запобігти цьому? Чому саме він? За що його вбили? Чому він і АТО?"... Але... але тоді вже пізно, пізно по відношенні до тої людини. Ти розумієш, що Тарас не подзвонить і не запитає: "Пищики, як ваші справи?", не прийде і не подарує того позитиву і світла, яке у нього було...
Чесно кажучи, я досі не можу повірити в те, що тебе немає, я просто не можу в це повірити... бо... бо так не має бути... такі, як ти повинні жити. Щиро співчуваю твоїй мамі... не дай Боже нікому таке пережити...
Вибач, друже, це говорить людський егоїзм... Я знаю, що ти назавжди залишився з нами, ти у наших серцях, думках та пам'яті... я не зустрічала жодної людини, у якої були б про тебе погані спогади... Спитаєте Чому? А відповідь дуже проста - У Тараса була унікальна здатність - по-справжньому любити людей, усіх людей, не залежно по яку вони сторону барикад... Я би хотіла так любити, але я не така хороша...
Дякую Богові, що ти був і є у нашому житті, дякую за твою дитячу щирість, за високий дух і непереборний оптимізм. Сподіваюсь, тобі з Ним краще аніж було тут...
І після цього всього... хочеться вірити, що люди, за яких ти помер, були варті того... Вибач, Тарасе, хочу, але не можу повірити, що вони були варті твого життя і світла...
Трохи заспокоює тільки одне, те, що останній рік свого життя ти був по-справжньому щасливий, ти нарешті знайшов своє призначення - допомагати людям, і відчував себе потрібним, дуже потрібним.
Для мене ти Герой не тому, що загинув за Україну, для мене ти Герой, бо загинув через свою величезну любов до людей...
Ти назавжди залишишся у нашій пам'яті світлом, у якого ми будемо вчитися любити.
