Давно не писала бо... бо події останнього півріччя в Україні тримали мене в якомусь напруженні... про політику і без того було багато написано і запостано в нет... а зараз якось наче відпустило, чи може, ми уже звикли до того, що кожен день жертви, що кожен день неспокій... якось так. Я люблю Україну, без політики і навіть з людьми, які тут живуть... люблю Україну і не люблю Росію і не хочу, щоб ми стали такими як вона. Багато хто мені дорікне, мовляв як так, ти ж прожила кілька років свого дитинства там (у Краснодарському краї, але це вже тема для іншого посту) і тато твій був "русский", а ти так їх не любиш. Так, тато у мене був росіянин і неабияк пишався цим(так їх вчили у школі - сприймати себе як вищу расу, сумно, але факт). Я не кажу, що він був поганим, для мене він назавжди залишиться Татом(нехай з Богом спочиває) ... і найсвітліші спогади живуть завжди...
Крім того я народилась у промисловому місті Харцизьк на Донеччині, так так ) і, знаєте, коли кажуть слово "дитинство" - перша моя асоціація - це літо, двір оточений багатоповерхівками, галас дітей і скрип качелі у тому дворі, а ще великий міст з трубної на канатну сторону. У місті два великих заводи: Трубний і Канатний. І там так само цвіте бузок як зараз у Львові і там теж є нормальні люди, але мало. За словами моєї тітки, яка там мешкає, адекватних мало, здебільшого такі, що не можуть вимовити оте "федералізація", не кажучи вже про розуміння його змісту.
А тепер запитаєте ви чи я за те, щоб Донбас і надалі залишався українським? От вам моя відповідь: як їм так потрібна та "федералізація", то нехай її мають, шкода тільки інших людей, які усвідомлюють всю печаль ситуації, що склалась. І не треба більше людських жертв, не треба...
Ось така ще одна історія з життя, мені треба було пережити її, переосмислити і відпустити... Хоча отой спогад дитинства не залишить мене ніколи...
Немає коментарів:
Дописати коментар